Валентин і Олексій Наді — батько та син — залишалися в рідній Костянтинівці до кінця березня 2026 року. Рішення покинути місто вони ухвалили після трагічної загибелі дружини та матері.
Вирушаючи з Костянтинівки, чоловіки взяли із собою лише документи. Шлях довжиною понад 15 кілометрів до Олексієво-Дружківки вони подолали пішки. Там їх зустріли поліцейські, після чого волонтери допомогли родині дістатися до транзитного центру в Лозовій, звідки вони вирушили до Харкова. Про пережитий жах, поранення та життя на лінії фронту батько й син розповіли в інтерв’ю «Суспільне Харків».
Родина жила в районі «Шанхай», що розташований ближче до Бахмута. 28 березня російська ракета влучила в їхній будинок і вбила дружину Валентина та матір Олексія. Одразу після поховання чоловіки вирішили виїжджати.
Валентин Надь зізнається, що тривалий час перебував у стані глибокого шоку: «Це зараз у мене сльози, а за сім місяців мій організм — я говорив із психологом Олегом — ніби “броню” виставив. Скільки людей поховав, скільки витягнув скла з ніг, були поранення — допомагав людям: носив воду, і жодної сльози не було».
Його син Олексій згадує, що разом із ними в підвалах ховалися й сусідки. Одна з них також втратила чоловіка через російську атаку.
«Сиділи в одному будинку вп’ятьох, прилетіла ракета — вбила маму. І одразу вирішили виходити. До останнього сиділи, думали, що якось обійдеться. Поховали — зібрали речі й вирішили йти. Лише покинули речі, перейшли до сусіднього будинку — там теж руїни, але можна було більш-менш переночувати, а вранці рушати. Щойно пішли — і знову дрон прилетів туди ж, у будинок. Забрали речі й вийшли о п’ятій ранку», — розповідає Олексій.
Дорога була всіяна тілами загиблих містян, але відчуття небезпеки змушувало рухатися вперед, не озираючись.
«Я їх підганяв, як пастух, кажу: “Дівчата, давайте, бо будь-яке зволікання коштує життя”. Вони кажуть: “Я вже не можу”. Коли вийшли на Олекси Тихого, були шоковані. Я не звертав уваги на людей, які лежали, на тіла. Те, що траплялося під ногами, — переступав. Розумієте, стояв — ні сльози, просто стан шоку. Я на себе в дзеркало за сім місяців жодного разу не подивився», — розповів Валентин.
«Цілих будинків майже не залишилося — усе знищують»
Шлях до Дружківки зайняв близько чотирьох годин. Олексій описує рідне місто як суцільні руїни: «Ми десь о дев’ятій чи пів на десяту прийшли в Дружківку. Йшли — усе розбите, все місто. Там майже немає цілих будинків, усе знищують, страшно».
Дорогою Валентин Надь ледь не загинув — його атакував російський дрон. Чоловік розповідає, що це, ймовірно, був «ждун».
«Спочатку було тихо, а потім чую: “жух”. Обертаюся — а він за три метри й уже знижується. Мабуть, “ждун” стояв, бо він піднімається тихо. Я відкинув “кравчучку” вбік і підстрибнув. Слава Богу, осколків не було. Але поранило — одразу з кількох ран пішла кров. Я притиснув, із сином перемотали рушником та еластичним бинтом», — поділився Валентин.
У Краматорську їх нагодували та дали можливість прийняти душ. Далі волонтери доправили їх до транзитного пункту в Лозовій. У Харкові родичі допоможуть їм із пошуком житла та роботи.
