«Я — рятувальник і працюватиму до останньої краплі сил, тому що я — остання надія для тих, хто опинився в небезпеці. Ми — представники Служби порятунку, не маємо права зупинятися, тому що допомога людям — наш обов'язок та наше покликання», — Віктор Корнієнко, водій відділення автотранспортного забезпечення частини інженерного забезпечення.
Родом із міста Костянтинівка. У лавах ДСНС з 2006 року. Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України», відомчою заохочувальною відзнакою МВС України — нагрудним знаком, медаллю «За оборону Торецька», орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком «Знак Пошани».
Віктор обрав ДСНС, оскільки батько його дружини вже багато років працював рятувальником, і саме це надихнуло його теж приносити користь людям.
«Після весілля батько дружини, який уже довгий час працював у Службі порятунку, запропонував і мені приєднатися до них. Спочатку я вагався, чи зможу впоратися, але згодом втягнувся — і тепер уже не уявляю свого життя без цієї справи», — ділиться герой.
Віктор працював у Торецькому гарнізоні водієм та проживав у селі Олександро-Калинове Іллінівської громади. 24 лютого 2022 року він залишився на своїй посаді, не залишивши рідну частину навіть у найважчі часи.
«На початку війни більшість моїх колег вивозили свої сім'ї до безпечніших регіонів країни і там залишалися. А я сказав собі: я не кину тих, хто залишився в області, і продовжив працювати разом з ними. Я брав участь у проведенні евакуації, ліквідував пожежі та наслідки ворожих обстрілів. І до останнього залишався у своїй частині поряд із колегами, незважаючи на страх та щоденний ризик для життя», — каже рятувальник.
З початку повномасштабного вторгнення основним напрямом роботи Віктора стала евакуація цивільного населення. Разом із колегами він вивозив мешканців прифронтових міст та сіл із небезпечної зони, зокрема, допомагав маломобільним людям, людям з інвалідністю та сім'ям з дітьми.
«За час роботи було багато різних ситуацій. Нас і проклинали, і відмовлялися їхати, а нам доводилося вмовляти людей, бо ми знали — фронт уже зовсім поряд. Найбільше запам'ятався один випадок у Торецьку. Ми приїхали на евакуацію до одного з районів міста, на дев'ятому поверсі жив дідусь без ніг. Я навіть не одразу зрозумів, бо він був у протезах. Ми пішки піднялися вгору, розпочали евакуацію. Я взяв його на руки і поніс униз, а в цей час почалися обстріли. Протези спадали, ми з ним мало не впали зі сходів, а він каже: "Сину, залиши мене, я краще тут помру". Але я відповів: "Ні, тату, хоч ти без ніг, але все одно ми побіжимо разом". Мені довелося винести його до машини, і разом із колегами довезли його у безпечне місце. Він тоді подякував, посміхнувся, був щасливий, що все ж таки вдалося вибратися в живих» — розповідає водій.
Окрім евакуації цивільного населення, Віктору з колегами часто доводилося здійснювати екстрене транспортування поранених до лікарень сусідніх міст.
«Пам'ятаю, як ми їхали до Дружківки з фельдшером — тоді уламком жінці перебило нижню щелепу. Вона фактично трималася на шматку тканини, якою ми її підв'язали. Ми швидко відвезли її до лікарні. Такі моменти запам'ятовуються назавжди —, коли бачиш біль людей і розумієш, що від твоїх дій залежить їхнє життя», – згадує Віктор.
Рятувальник також неодноразово залучався до ліквідації масштабних пожеж після російських обстрілів у Бахмуті, де допомагав місцевим підрозділам.
«У Бахмуті 2022 року внаслідок обстрілів боєприпасами із запальними речовинами палали десятки будинків. Ми їздили вулицями і гасили, де могли. Це було вперше, коли я побачив такий масштаб руйнувань та пожеж, і тоді у Бахмуті справді було страшно. Але після того, як подібне почалося вже й у нас, страх змінився звичкою — виконувати свою роботу до кінця», — розповідає надзвичайник.
Рятувальник має доньку 19 років і сина 12 років. До останнього вони залишалися з батьком в Олександро-Калиновому, а у вересні 2024 року він евакуював їх у безпечніший регіон України. Діти пишаються своїм батьком та завжди підтримують його.
У вільний від служби час Віктор бере участь у місцевих автомобільних перегонах, за символічну винагороду. Три роки поспіль він посідав друге місце, демонструючи майстерність та завзятість.
«Я мрію, щоб ця війна швидше закінчилася. Щоб настав мир, і ми змогли нарешті жити звичайним, спокійним життям. Мрію купити собі будинок, облаштувати своє місце та розпочати життя з нуля. Ось цього мені зараз хочеться найбільше», — Віктор Корнієнко.
Приєднуйтесь до нашого Telegram-каналу. Оперативні новини по Костянтинівці та всій Донецькій області, а також Україні
