Про «Океан»

Припхалися ми зарано. Дуже зарано. Ну, шоб ти розумів – за дві години з хвостом, великим, пухнастим. Зорієнтувавшись на територіях, рушили, куди треба та вперлися в натовп (можна, я не буду користуватися в замітці про «Океан Ельзи» алегоріями на кшталт – океан людей чи море емоцій? Дякую). Натовп, в свою чергу, вперся в металеві огорожі та панів-поліціянтів.

Зустріч шановних гостей – ну, наприклад, мене з компанією – організована була дуже так собі. Одне, шо радувало – давали безкоштовних чверть пакету смаженого насіння, та я не взяв. В інших аспектах, зокрема, інформуванні людей де, шо і як, зроблено було трохи менш за нічого. Стюарди, які роздавали інформаційні листівки щодо розташування стратегічно-важливих об’єктів, стояли вже поза огорожею. Тобто, куди тобі йти, спеціально навчені люди сповіщали вже опісля того, як ти прийшов. Опісля, Карле!

Довго не пускали до стадіону, з другого поверху прибудованої до нього адмінспоруди, рідкою для себе посмішкою «вашего превосходительства» гнилозубили двійко гастарбайтерів – ну, типу, вони вже там, всередені, піднесені над масами. Ну, нічо, нічо…

Проникнувши таки до сцени, лишилася одна-єдина мета: дочекатись. Монстр, склеєний з апаратури, інструментів, колонок, прожекторів, дротів, екранів жахав і захоплював одночасно. По краях його, зліва-зправа, майоріли прапори. Вище неба, красиво, епічно.

Попри побоювання, розпочалося лише на шість хвилин пізніше заявленого. В чорному, на стилі, сцена по черзі приймала учасників найлегендарнішого гурту усією української музики від Різдва Христова і до сьогодні.

З цього моменту, весь стадіонний люд, статистична маса, де так легко втратити ідентичність, безпафосним одним цілим співає, стрибає, горланить, піднімає горі прапори, танцює… Нема мене, тебе, їх, когось, існує лише «Океан Ельзи», і кожен, хто близький до сцени шагів на сорок – вже повноцінний учасник гурту. Здоровий, сильний, чесний, справжній, геніальний. Такий, як Славко Вакарчук, батько українського року.

Звичайно, вони артисти, але недостатньо називати то просто творчістю. Звичайно, це не просто так гітари-мікрофони, та нема сил називати це шоу-бізнесом. Легенди? Та, чи не мале таке слово? Та, чи, взагалі, є такі слова, щоб врівень? В мене, мабуть, немає… Максимум, що можу, знати тексти та не берегти горлянку.

І, якщо, ти спитаєш: «Чи, справді, то краще, що можна побачити?», я відповім, що за осінь зараз така тепла, майже як весна. А чи все буде добре, то самостійно вирішуй, ти ж, скоріш за все, дорослий.