Олена (всі імена змінені з етичних міркувань) довго не хотіла виїжджати із рідного міста. Подумаєш, стріляють, зрозуміло, що небезпечно, але ж люди живуть, чим ми кращi.
Але з кожним днем залишатися в Костянтинівці ставало все страшнішим, і Олена вже не могла заснути без заспокійливих.
А тут ще чоловік і дочка малювали картини одна страшніша за іншу. Останньою краплею стало те, що дочка за невисоку оплату орендувала будинок в одному із сіл неподалік Умані. У цьому місті донька з чоловіком, переселенці з Бахмута, працюють та живуть на орендованій квартирі.
Загалом Олена почала збиратися в дорогу. Дякую сусідці, яка погодилася доглядати будинок. Коли складали список речей, найнеобхіднішого накопичилося дуже багато.
Попереду осінь та зима, а отже, треба взяти одяг та взуття за сезоном. Поклали пару комплектів постільної білизни, ковдру, подушки, рушники, ліки, миючі засоби та засоби гігієни. Як можна залишити найдорожче – альбоми з фотографіями, документи дому та портрети дітей на стіні.
У сільському будинку, за словами дочки, було все потрібне для життя. Але як можна смажити млинці на чужій сковорідці та варити борщ у чужій каструлі, якщо є цілий набір чудового німецького посуду? Теж взяли із собою.
З меблів забрали лише диван, його дорого купили перед війною, і він майже не використовувався. Прихопили великий телевізор, музичний центр, ноутбук, пару бочок для води, відра, миски та інше, потрібне у своєму будинку.
Набралася ціла вантажівка, але на ті 20 000 грн, які віддали за переїзд, вони не купили б половини того, що привезли з собою.
Собаку посадили в ящик без проблем, а кішку не змогли. Олена заздалегідь приготувала перенесення, але, шкодуючи свою пухнасту улюбленицю, вирішила посадити її туди перед від'їздом. Коли все було занурено, Масяня просто зникла.
Олена півгодини бігала двором, кликала її, приманюючи улюбленим кормом, але та, ніби крізь землю провалилася. Пізніше вона з'явилася і її тепер годує сусідка, яка хоче забрати її собі, коли вдасться зловити.
Обійнявши на прощання свій новий та гарний паркан, Олена, витерши сльози, сіла в машину. Серце розривалося від нестерпного болю...
Доїхали нормально із комфортом. Коли Олена увійшла до сільської хати, то її душили сльози. Після кімнат з ремонтом та сучасними меблями, поліровані шафи в стилі 70-х і маленький холодильник здалися їй чимось не з її життя.
Дуже хотілося одразу поїхати назад, але грошей на зворотний переїзд уже не було. І, дивлячись, як її приїзду радіє дочка, і як зять із друзями швидко розвантажують машину, Олена намагалася не показувати свого настрою. Прийшли сусіди та запропонували свою допомогу, але вона не знадобилася, молодь впоралася швидко.
Коли всі поїхали, Олена дістала з сумки тонометр, пігулки від тиску і якось заснула. Вранці прийшла сусідка Валентина, розповіла, де у селі магазин, сільрада, фельдшерський пункт. А ще трохи згодом приїхали колеги доньки разом із начальником та привезли величезну сумку продуктів. Там овочі, мед, домашня тушонка та багато іншого.
У суботу Валентина повела Олену із Сергієм через ліс у сусіднє село на ринок (недалеко), де ціни на продукти виявилися такими ж, як у Костянтинівці.
А вчора Олена з чоловіком їздили до районного центру та оформили довідки переселенців. Людей у ЦНАП було небагато, ставлення до гостей із Донбасу доброзичливе. Тепер треба здати документи до сільради та дізнатися, яку допомогу надають тут переселенцям.
Сьогодні вже дев'ятий день, як костянтинівці мешкають на новому місці. Туга за будинком не зникла, але стало хоч трохи легше, ніж у перші дні. А вранці трапилося диво - з лісу вийшов чорний кіт, точнісінько, як її Масяня, і із задоволенням випив налите в блюдце молоко. Може, приживеться?
Коли стає зовсім погано, Олена йде в ліс (він за 50 метрів від будинку) або на річку, вона теж поряд. Там дихає свіжим повітрям та насолоджується тишею. А Муха бігає поряд, їй одній тут дуже добре. Адже вона не знає, що таке нестерпна туга за рідною домівкою...
