Іван Сікан із 2016 року рятує людей з-під завалів та ліквідує пожежі після обстрілів. ДСНС публікує історію пожежника з Костянтинівки.
“Робота рятувальника – це постійна відповідальність за життя інших. Кожен виїзд, кожна хвилина під завалами чи під обстрілом вчить мене залишатися зосередженим, діяти швидко і рятувати людей, навіть коли серце б’ється від страху. Для мене служба – це не просто робота, це обов’язок і честь”, – Іван Сікан, пожежний-рятувальник 82-ї державної пожежно-рятувальної частини (м. Святогірськ) 6-го державного пожежно-рятувального загону (м. Слов’янськ).
Родом з міста Костянтинівка. У лавах ДСНС – з 2016 року. Нагороджений відзнакою Президента України “За оборону України”.
До служби Іван працював електрогазозварювальником та контролером зварювальних робіт. Маючи стабільну професію, з часом зрозумів, що хоче змін у житті й прагне займатися справою, яка матиме більше значення для людей. “Я вирішив, що хочу допомагати людям і робити більше, ніж просто виконувати виробничу роботу. Почув, що є набір до Служби порятунку, і ризикнув змінити спеціальність. Це було непросте рішення, але я свідомо обрав шлях – і сьогодні впевнений, що зробив правильний вибір”, – ділиться рятувальник.
.jpg)
Повномасштабне вторгнення надзвичайник зустрів у Костянтинівці, де на той час проходив службу, і свідомо вирішив залишитися, щоб разом із колегами допомагати місту в найважчі моменти. “Перші обстріли були по адміністративних будівлях – ворог системно бив по інфраструктурі. Ми постійно виїжджали на ліквідацію наслідків. Пам’ятаю один із випадків у 2023 році, влітку. Після авіаційного удару перше влучання було у промзону поблизу житлового сектору, а згодом обстрілу зазнав і сам цей район.
Ми працювали на місці події, коли почалися повторні удари. Було кілька осередків пожеж одночасно, залучали всі наявні сили й техніку. Довелося працювати довго, але нам вдалося локалізувати й ліквідувати пожежі в двох будівлях.
Найголовніше – обійшлося без жертв. Нам тоді пощастило, і ми відпрацювали злагоджено, як одна команда”, – розповідає Іван Сікан.
Надзвичайник працював на ліквідації пожеж, наслідків ворожих обстрілів, залучався до підвозу води населенню та проведення аварійно-рятувальних робіт. Разом із колегами виїжджав туди, де була найбільша потреба в допомозі, ризикуючи життям заради порятунку інших. “Внаслідок ракетного удару по Часовому Яру Бахмутського району було зруйновано багатоповерховий будинок. Ми прибули на місце події на допомогу на другий день. До робіт залучалися підрозділи зі Слов’янська, Краматорська та інших міст – формували групи й розподіляли сектори між рятувальниками.
Кожен отримав свою ділянку, і ми працювали без відпочинку – розбирали завали, шукали людей, проводили рятувальні роботи. На жаль, у нашому секторі були загиблі. Це була і морально, і фізично важка операція, але ми робили все можливе, щоб знайти кожного та допомогти тим, хто ще міг бути живим”, – пригадує пожежний-рятувальник.
За роки служби Іван не раз заходив у зруйновані будівлі першим – туди, де ще осідала пилюка після вибуху й залишалася надія знайти живих. “Це було восени 2024 року в Костянтинівці, ближче до вечора. Після обстрілу в дев’ятиповерховому будинку “склався” цілий під’їзд. Ми прибули на місце одними з перших і одразу приступили до роботи. Під завалами була жінка. Ми її бачили – верхня частина тіла була на поверхні, але нижню притиснуло бетонними плитами. Працювали обережно, розбирали уламки, щоб не спричинити додаткових обвалів. Було холодно, почався дощ, але ми намагалися не зважати на це.
Ми розтиснули конструкції гідравлічним інструментом й поступово звільнили жінку. Увесь цей час намагалися підтримувати з нею розмову – питали, як вона себе почуває, чи не холодно, пропонували води. Нам було важливо, щоб вона залишалася у свідомості й відчувала, що не одна.
Паралельно інше відділення працювало з автодрабиною – вони рятували мешканців із верхніх поверхів, серед них були й люди, які не могли самостійно пересуватися. Того вечора всі підрозділи відпрацювали на межі можливостей. Коли нам вдалося дістати жінку з-під завалів і передати медикам, з’явилося відчуття, що ще одне життя вдалося врятувати з-під уламків. І заради цього ми й працюємо”, – пригадує Іван.
У нашого героя є мати, яка зараз перебуває в Полтавській області. Вона підтримує свого рятувальника та пишається ним. Іван полюбляє ходити на риболовлю, прогулянки з собакою та слухати музику, насолоджуючись тишею і спокоєм.
“Я мрію про перемогу, щоб війна закінчилася, а всі люди були здорові, живі та не страждали”, – Іван Сікан.
