Акция закончилась

Пантелеймон Кулиш и жизненность «Чёрной рады»

26 октября 2016, 13:04

Пантелеймон Кулиш и жизненность «Чёрной рады»

Эпизод из книги П. Кулиша "Чёрная рада" (1843-1857) - первого исторического романа украинской литературы. Многогранно и ярко отображает события чёрной рады в Нежине в 1663 году, когда на гетманскую булаву (после смерти Б. Хмельницкого) было несколько претендентов от казачества. В романе отображена сущность распрей и борьба за единство (после отречения в январе Юрия Хмельницкого на Украине начался период войны, который в украинскую историю вошёл под названием «Руина»). 

...Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем.
От же минули, мов короткі свята, десять рік Хмельниччини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленським; оставсь тілько Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. "Вже,— думав,— Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай,— каже,— живе громадським розумом".

Коли ж дивиться, аж ізнов не гаразд починається на Вкраїні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився.

Чи молиться, чи божу службу служить,— одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: "Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!"

Як же вмер паволоцький полковник, що послі Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі да й каже:

— Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.

Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.

Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони політикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають.

...

— Діється таке,— одвітує божий чоловік, важко здихнувши,— що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.
— А старшина ж із гетьманом на що?
— Старшини там багато, та нікого слухати.
— Як нікого? А Сомко?
— А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьмановати.
— Як же се так?
— А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так, отже, захотілось на старість гетьмановати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелось міждо старшими головами, то й козаки пішли один против одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. "Чия сторона?" — "А ти чия?" — "Васютина".— "Геть же к нечистому, боярський підніжку!" — "Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!" — Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель.
Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.
— Та потривай же,— каже,— адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у Козельці?
— Одностайне,— каже,— і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою — той і вимудровав щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козєлецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайне собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
— Якого се Брюховецького? — аж скрикнув Шрам.— Що се ще за проява?
— Проява,— каже,— така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте Іванця?
— Отак! — кажуть,— іще б не знати чури Хмельницького!
— Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?
— Чули,— каже Шрам.— Що ж по тому? А Черевань:
— Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?
— Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там як-небудь напідпитку, а перед отаманнєм, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана.
— Га-га-га! — засміявсь Черевань.— Одважив солі добре.
— Одважив солі добре,— каже божий чоловік, да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: "Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'" — озветься до його під веселий час, за чаркою. "Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає". От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немовби гетьманський чура — да щось і блявкнув з просготи. А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. "Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію..." От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й гвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою і присудили усікнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.
— Га га-га! — зареготав ізнов Черевань.— Котузі до заслузі.
А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:
— Се все ми знаємо.
— Знаєте,— каже кобзар,— а чи чували, що після того вкоїв Іванець?
— А що ж він, бгате, вкоїв? — питає Черевань.— Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?
Той тілько мовчки похитав головою.
— От що зробив Іванець,— прийняв ізнов слово божий чоловік.— Мабуть, нечистий напутив його.
Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: "Іван Мартинович! Іван Мартинович!" А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам.
— А от що з сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
— Іванця! — аж скрикнули всі у одно слово.
— Ні вже його тепер ніхто не зове Іванцем,— додав божий чоловік,— тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.
— Сила небесная! — закричав, ухопившись за голову, Шрам.— Так се його зовуть запорожці гетьманом?
— Його, панотче, його самого!
— Боже правий, боже правий! — сказав Василь Невольник,— переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
А Черевань тілько сміявся:
— Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І ві сні такого дива не снилось нікому!
— Браттє моє миле! — рече тоді полковник Шрам.— Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,— а в нього душа щира, козацька,— так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться...

Другие записи автора

Комментарии